ПОЖО́ВКНУТИ, ну, неш; мин. ч. пожо́вк і пожо́вкнув, кла, ло. Док. до жо́вкнути. Захід зовсім поблід, пожовк (Мирний, І, 1954, 79); Стоять городи, мов у віночку.. Квасоля вже пожовкла (Коцюб., II, 1955, 15); Я зберігала їх [листи], пожовкли, а зберігала (Логв., Давні рани, 1961, 60); Бліде личко пожовкло, як віск (Черемш., Тв., 1960, 71); * Образно. Бий, юносте, кипучим джерелом! Настане час — поблякнеш ти напевне, пожовкнеш, ніби лист, і опадеш (Голов., Поезії, 1955, 43).

◊ В оча́х пожо́вкло див. о́ко¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 777.