ПОЖИ́ВОК, вку, ч., розм. Те саме, що пожи́ва. — Хліб та вода, ото єдиний мій поживок (Н.-Лев., IV, 1956, 279); — Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку, Де б під снігом поживку шукати (Л. Укр., І, 1951, 60); Вважав [Іван Федоров] своїм життєвим покликанням освічувати народ: — Я мушу, — говорив він, — по світу розсіювати і всім роздавати духовний цей поживок (Іст. УРСР, І, 1953, 172).

◊ На пожи́вок — те саме, що На пожи́ву (див. пожи́ва). — Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх! (Н.-Лев., III, 1956, 199).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 775.