ПОГРЮ́КАТИ, аю, аєш, док. Грюкати якийсь час. Погрюкав [Чоловік] у двері. Ніхто — нічого (Три золоті сл., 1968, 94); Знадвору долетіло до вух їй — гуркнув у двері в льох і хрипло: — Ти, ти, гляди мені, я тебе погрюкаю! (Головко, II, 1957, 175); // Піти, грюкаючи. Довго шукав [Йонька] рукавиці, батіг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всіх закапелках. Нарешті погрюкав чобітьми надвір (Тют., Вир, 1964, 521).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 726.