ПОГО́НЕЦЬ, нця, ч. 1. діал. Погонич. Вісім літ без чоловіка [Харитина]; він Тарасом звався. Був в погонцях за Дунаєм (Укр. поети-романтики.., 1968, 546); Старший подивився скоса на Юхимового батога, на зігнуту приголомшену постать. — З погонців? Пускайте його, після розберемося (Ле, Ю. Кудря, 1956, 253).

2. заст. Переслідувач. Біглому єдина [одна] дорога, а погонцеві десять (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 719.