ПОГОВІ́РКА, и, ж., розм.

1. Те саме, що погові́р. — Ріжні [різні] поговірки йдуть про Вас: гадають, що ви ніде не бували, соромитесь, бо не знаєте приписів доброго товариства (У. Кравч., Вибр., 1958, 333); На цілий місяць дала [Мадьярка] довгоязиким жінкам предмет до цікавих поговірок і сміху (Мак., Вибр., 1954,120).

2. Об’єкт осуду, розмов, пересудів. А тепер же ти ні жінка, ні дівка, А тепер же ти людська поговірка (Чуб., V, 1874, 337).

3. Ходячий образний вислів; приказка. Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи.. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка! (Мирний, II, 1954, 97).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 715.