ПОГОВІ́Р, во́ру, ч. Свідомо неправдива або викликана необізнаністю з фактами чутка, звістка про кого-, що-небудь; плітка. Дехто жалів Параскіцу, уважаючи її офірою поговорів (Коцюб., І, 1955, 277); Ну, а вмів же бути і суворим, І безжальним бути Вишня міг, Як назустріч чорним поговорам Підіймав свій праведний батіг! (Рильський, III, 1961, 318); // Поширення таких чуток, звісток; пересуди. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи, — все разом піднялось у голові матері (Мирний, І, 1949, 136); — І це ти, мій син, отак діяв; на розголос, на людський поговір, на злі язики поклав те, що треба було тишком-нишком зам’яти, по-сімейному (Шиян, Баланда, 1957, 162); // Недобра слава; поголоска. [Тетяна:] Буває так, що найневиннійша [найневинніша], по своїй простоті, терпить поговір од людей (Котл., II, 1953, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 715.