ПОВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.

1. Звернутися до кого-небудь з вітанням; привітати. Семен повітав війта так ласкаво, що трохи по руках не цілував (Март., Тв., 1954, 107); В непогідь [непогоду], стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде [трудяща людина] в хатину нужденну, Словом усіх повіта (Граб., І, 1959, 136); // Передати через кого-небудь комусь усно чи письмово слова вітання, привіту. Повітайте від мене і поцілуйте всю любу родину, знайому і незнайому (Л. Укр., V, 1956, 33); // чим, перен. Зробити кому-небудь щось приємне або неприємне; почастувати. Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб ще чим кращим, бува, не повітала (Укр.. казки, легенди.., 1957, 396).

2. Сприйняти що-небудь радісно, захоплено, схвально. І свободу молодую Повітаймо, як весну (Пісні та романси.., II, 1956, 69); // Виявити (вигуками, оплесками, жестами тощо) почуття радості, задоволення з приводу якоїсь події, чийогось успіху і т. ін. Газетярі пильно слідили [стежили] за кождим його [комісара] рухом і повітали його відкриття голосними окриками (Фр., IV, 1950, 47).

3. Гостинно прийняти кого-небудь. Щиро повітаємо у нас Мирона і Корженка, єсли [якщо] лиш наша мама буде чулась [почувати себе] трохи сильнішою (У. Кравч., Вибр., 1958, 453).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 676.