ПОВІ́СИТИ, і́шу, і́сиш, док., перех.

1. Зачепивши якийсь предмет за що-небудь, надати йому висячого положення. [Елеазар:] Я тим повісив сю арфу на вербі, що до нещирих пісень вона не може пригравати (Л. Укр., II, 1951, 139); Насилу звела руки [Мирослава], щоб повісити шубку на гачок (Головко, II, 1957, 581); // Прикріпити, причепити що-небудь до вертикальної поверхні. Повісиш собі на стіну гуцульський килим, порозкладаєш на столі різні чудесно вирізьблені цяцьки, й око милується (Козл., Щури.., 1956, 65); Отець Миколай крадькома зиркає на отця Вікентія: нащо він повісив цю картину..? (Стельмах, І, 1962, 266); // Перекинувши що-небудь через щось, накинувши на щось, залишити висіти. Вона міцніше натягнула берет, повісила через плече санітарну сумку (Гончар, III, 1959, 219); Улас засунув штани під подушку, а піджак повісив біля себе на стільці (Тют., Вир, 1964, 54).

2. Опустити, нахилити донизу, додолу; схилити. Лис бачить, що лев з ним не жартує, упав навколішки, повісив низько голову і каже: — Ваша величність,.. дозвольте слово мовити (Укр.. казки, 1951, 72); — Ти хто такий? — Петлюрівець повісив голову (Довж., І, 1958, 161); А під вікнами Волиної квартири.. посходило безліч усякого добра: лопуцьків, м’яти, півників, тюльпанів, і повісив свої грона бузок (Ю. Янов., II, 1954, 88); // Спустити донизу, звісити. Гафійка тримає кухоль із водою, безсило повісила руку і ллє задумливо на землю воду (Ю. Янов., IV, 1959, 11).

◊ Ніс на кві́нту пові́сити див. кві́нта; Пові́сити го́лову див. голова́.

3. Скарати на смерть через повішення. Шибениця! А на ній повісять от цього молодого легіня [легеня], орла полонинського, аби не грав він так більше ніколи! (Хотк., II, 1966, 294); — А султан так розлютував на візира.., що наказав повісити його, як собаку (Тулуб, Людолови, І, 1957, 61).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 674.