ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти.

ПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, ві́м, віси́; мин. ч. пові́в, віла́, ло́; док., перех.

1. Розказувати, розповідати. Спершу заспів, а за ним — і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання (Мирний, V, 1955, 375); А маленьким діточкам, що лягають спати, ми хорошу казочку будем повідати (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 54); Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію (Рильський, III, 1961, 221); Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 29); // у знач. вставн. сл. Уживається при вказуванні джерела інформації. Небіжчик Лесь, повідають, убивав її [Лесиху] тяжко за молодих літ (Фр., І, 1955, 58); // Повідомляти кому-небудь щось. Що се! лящать солов’ї, — Голосно всім повідають Мрії сердечні мої (Крим., Вибр., 1965, 86); Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям про одну смерть (Скл., Карпати, II, 1954, 176); Филонія вийшла наперед і всьому колгоспу.. повідала, що з Євстафієм вона чекає з Америки дорогих гостей: сина та невістку (Чорн., Пісні.., 1958, 11); // Повіряти що-небудь комусь. Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 69); Граючи, він низько схиляв голову до баяна, наче той повідував йому щось інтимне (Гур., Життя.., 1954, 70); — А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти (Стар., Облога.., 1961, 67); І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (Шиян, Гроза.., 1956, 62); // Ділитися з ким-небудь чимсь (звичайно горем, печаллю, радістю). — Кому ж повідаєш горе своє, як не рідній дитині (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 524); О стрічі мить неповторима! Кому повім журбу мою (Сос., II, 1958, 452).

2. Казати що-небудь. — Ой, а як же я верну зі школи без кожуха! — повідає хлопець (Фр., III, 1950, 198); — Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася (Мирний, III, 1954, 269); // Відповідати, відказувати. — Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати (Март., Тв., 1954, 388); Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав (Л. Укр., І, 1951, 459); Не знайшов я слів, Щоб привидові що-будь відповісти, Та й що ж би справді я йому повів, Коли не мав про його сина вісти [вісті]? (Фр., XIII, 1954, 297).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 666.