ПОВЕЛИ́ТЕЛЬ, я, ч., книжн. Той, хто повеліває, наказує по праву своєї влади (про монархів, правителів і т. ін.). — Який ти світу повелитель І наш Олимпський предводитель, Коли против фіндюрки [розпутниці] пас?.. (Котл., І, 1952, 245); Пан Віміна буде в дорозі до свого повелителя, а в Чигирин в’їздитиме Осман-ага, великий посол султана (Рибак, Переясл. Рада, І, 1953, 160); // Особа, що має владу над ким-небудь; начальник. Бреше, ошукує [денщик] свого пана і дуже часто перетворює життя свого повелителя у справжнє пекло (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 150); // розм. Чоловік щодо своєї дружини. Накипівша у серці туга.. від витребеньків свого повелителя часто і густо виливається.. тихим, тяжким та важким поспів’ям… (Мирний, V, 1955, 338).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 638.