ПОВАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., перех.
1. Те саме, що повали́ти 1 1 (усе або багато чого-небудь, усіх або багатьох). І перших Філа, Тамариса На землю махом поваляв [Турн] (Котл., І, 1952, 284); Вила буря, мов палати Завзялася поваляти (Граб., І, 1957, 474); Сон у хаті важко поваляв: батька — на полу, матір — біля припічка, посеред хати — дітей… (Головко, І, 1957, 54).
2. розм. Забруднити. Не ззість [з’їсть] пес, поки не поваляє (Чуб., І, 1872, 279).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 634.