ПОВ’Я́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до пов’я́нути. Розгортала [Федорка] шорстке листя огудини, пов’ялої од спеки, а огірки в пелену кидала… (Головко, І, 1957, 231).

2. у знач. прикм. Який втратив свіжість, соковитість; в’ялий. От вітер буйний повійнув, З дерев пов’яле листя здув (Рудан., Тв., 1956, 80).

3. у знач. прикм., перен. Який схуд, виснажився, втратив привабливість; змарнілий. Ота пишна красуня.. з погордливим усміхом на коралових устах, з буйними кучерями над мармуровим чолом і ся пов’яла, зжурена жінка — одна й та сама особа (Л. Укр., III, 1952, 591).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 700.