ПОБІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до білі́ти 1. Випав перший сніг, земля побіліла, неначе завилась білою габою (Коцюб., І, 1955, 67); Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього (Гончар, III, 1959, 59); Його пілотка побіліла Від вітру, сонця та дощу (Перв., II, 1958, 41); Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають (Мирний, III, 1954, 155); Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти (Вільде, Сестри.., 1958, 77); // Стати сивим; посивіти. У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! (Шевч., II, 1963, 253); Хай би побіліли її коси та залишились би очі ясними яснотою вірних! (Гончар, III, 1959, 175).

Побілі́ти, як кре́йда (полотно́, сніг, стіна́ і т. ін.) — стати дуже блідим; дуже збліднути. Як теперечки його бачу: побілів, як крейда, у грудях дух спирається, у серці кипить, а сам усміхається (Стор., І, 1957, 178); Вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно (Кв.-Осн., II, 1956, 213); Еней, пожар такий уздрівши, Злякався, побілів, як сніг (Котл., І, 1952, 104); Катерина побіліла, як стіна (Хотк., II, 1966, 252).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 616.