ПОБРИ́ЗКАТИ, аю, аєш, док.

1. перех. і без додатка, кого, що чим. Облити дрібними краплями, бризками. Узяла [відьма] з кухлика якоїсь води та.. побризкала тою водою і себе, і жлукто усередині… (Кв.-Осн., II, 1956, 193); [Лизя:] Папашо! От аби ви купили мені духів.. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте (Дала йому хусточку). Килька побризкала (М. Куліш, П’єси, 1960, 21); Яринка взяла кухоль з водою й хотіла побризкати листя (Донч., IV, 1957, 153).

2. неперех. Бризкати потроху якийсь час. Може, ті хмари вітрець пронесе, Може, побризкають трохи — і все… (Мур., Хороші сусіди, 1948, 30); // безос. [Кирило:] Воно вже так щоразу коїтиметься, що погримить, поблиска, часом трошки побризка та й розійдеться (Кроп., II, 1958, 11).

3. перех. і неперех., фам. Випити могорич з приводу придбання чого-небудь, радісної події і т. ін.

Обидва загадково посміхалися, і на їх обличчях Огей бачить, що йому сьогодні не минути побризкати якусь подію (Досв., Вибр., 1959, 273).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 626.