ПЛЮВА́ТИСЯ, плюю́ся, плює́шся; наказ. сп. плю́йся; недок.

1. Те саме, що плюва́ти 1. Кустар порожнім мішком — лясь хуторянина по обличчю — і запорошив очі. Плюється той, протирає очі (Шиян, Баланда, 1957, 22); Заворожений від смерті Кащеєв, старий друг Щорса ще з Унечі і товариш у всіх рішучих боях, плювався кров’ю з кулею під серцем (Довж., І, 1958, 208); // Бризкати слиною, говорячи, сміючись і т. ін. Нерозумне дитя насторожило Дорохтея — він збагнув усе і, плюючись, з кийком налетів на Терентія (Стельмах, І, 1962, 461); // перен. Вивергати, викидати з себе (ку́лі, вогонь, дим і т. ін.); розкидати навколо себе часточки чого-небудь. Кулемет сердито плювався просто в натовп козаків, що бігли слідом (Панч, Гарні хлопці, 1959, 155).

2. Плювати на кого-небудь або один на одного. Одарочка, надимаючи щічки, почала студити [нирочку]. Разом з повітрям вилітали крапельки слини і падали на Івася. — Не плюйся! — .. промовив той, кладучи ложку (Мирний, І, 1954, 291); [Дар’я Іванівна:] Що таке? так ви ще плюватися. Слухайте, я не буду з вами довго балакати, але… (Коч., І, 1956, 79).

3. перен. Виявляти незадоволення, обурення з приводу чого-небудь, огиду до чогось. Яшко постояв, подумав і пішов пити… Плювався згодом: — Не вода, помиї якісь. Тьху!.. (Головко, І, 1957, 170).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 598.