ПЛА́КАТИСЯ, а́чуся, а́чешся; наказ. сп. пла́чся; недок., розм.

1. Скаржитися, бажаючи викликати співчуття. Невістка.. часто плакалась нашій матері, що дід її задушить своїм тютюном (Довж., Зач. Десна, 1957, 472); // Те саме, що наріка́ти 1. Довго й чутки вже не маю Про милу дівчину; Цілий вік свій усе плачусь На лиху годину (Укр. поети-романтики.., 1968, 364); Одурив [той, що сватався] дівчину, пішла за нього та й плачеться (Кв.-Осн., II, 1956, 487).

2. безос. Те саме, що пла́кати 1. Чи хто з вас, діточки, доїздив рідненького містечка коли-небудь ранком ранесеньким до рідненької селитьби, згадуючи разом тодішні мислоньки свої й сподіванки, де тут плакалося і раділося (Вовчок, І, 1955, 331).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 559.