ПЕРЕКОТИ́ПО́ЛЕ, я, с. Трав’яниста або напівчагарникова степова чи пустельна рослина, яка після достигання плодів обламується біля основи і перекочується на далекі відстані, розносячи своє насіння. По долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить (Шевч., II, 1963, 233); Осінній вітер свистів на рівнині, гнав аж до обрію круглі кущі перекотиполя (Донч., III, 1956, 157); * У порівн. Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах (Стор., І, 1957, 75); Котилися німці [фашисти] перекотиполем, Котились заброди шляхами всіма! (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 302); // перен. Той, хто постійно переходить, переїздить з місця на місце або не має визначеного місця у житті. — Он скільки орд перебрело через Дике Поле, а де вони? Розвіялись, мов порох, бо осідку не мали: приплентачі, перекотиполе… (Добр., Очак. розмир, 1965, 33).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 203.