ПЕРЕДВІ́ЧНИЙ, а, е.

1. Який існує споконвічно, без початку і кінця. В передвічнім вирі атоми, форми й задуми Вихрились, вибухали, прагнули мір і тіл, Пінились над безоднями, бились перед завадами, Кидались протуберанцями, глухо звергались в діл (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 10); // Притаманний людям взагалі, незалежний від окремої людини. Ішла дитина, на очах росла, Змагала в серці острах передвічний (Рильський, Поеми, 1957, 288); // заст. Божественний. І в стайню-храмину Царі увійшли, Дитя передвічне У яслах знайшли (Щог., Поезії, 1958, 329); // у знач. ім. передві́чний, ного, ч. Бог. Все — з наказу передвічного, Кожна чарочка вина, — Я не винен, що судилася На роду мені вона! (Крим., Вибр., 1965, 296).

2. Який був, існував у давні, незапам’ятні часи; давній, стародавній. Перед очима маячили дивної краси фрески, килими, зброя. Праця старинних персів, передвічних арабів, буйних бедуїнів і індійців (Ірчан, ІІ, 1958, 42); // Дуже старий. Потім ліс… Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні поляни (Хотк., ІІ, 1966, 273).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 165.