ПЕНЬО́К, нька́, ч.

1. Те саме, що пень 1. Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев’я і пеньки свіжі (Вовчок, І, 1955, 203); Ще вчора, видно, було тут дерево, гуло віттям на вітрі, а зараз лише пеньок, з прожилками-кільцями відкладених літ (Гончар, II, 1959, 385); — Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті! — закричить на остатку Мирон та й затихне… (Мирний, І, 1949, 184); [Платон Гаврилович:] Мабуть, як умреш ти, Федоре, то не скаже вже душа, що в пеньку жила (Вас., III, 1960, 135).

◊ До пенька́ — те саме, що До пня (див. пень). Хома послав Луку в свій ліс надрати лика; А мій Лука За ликом увесь ліс очистив, до пенька! (Бор., Тв., 1957, 175); Стоя́ти (сиді́ти) як пеньо́к (пенько́м) — те саме, що Стоя́ти (сиді́ти) як пень (див. пень). — О, та у вас тут і помічники є!.. Тільки чого це він сидить, як пеньок? (Тют., Вир, 1964, 36); [Скарбун:] Та не стійте пеньком перед очима. Дзвоніть (Зар., Антеї, 1961, 17); Як пеньо́к — те саме, що Як пень (див. пень). — А я чогось не вмію плакати, — довірливо признався вчитель. — Ще малим, коли мене били, мовчав, як пеньок (Стельмах, І, 1962, 648).

2. розм. Нижня частина зуба, що викришився, зламався і т. ін.; залишок зіпсованого зуба. Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів (Коцюб., II, 1955, 354); Недовірливо посміхнувся Гичка, показуючи пеньки почорнілих зубів (Добр., Тече річка.., 1961, 15).

3. перев. мн. Відростки на тілі птаха, з яких росте пір’я. Обскубувати птицю починають з шийки.. Пеньки вискубують за допомогою ножа (Технол. пригот. їжі, 1957, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 117.