ПЕ́НЗЕЛЬ, зля, ч.

1. Прикріплений до ручки пучок щетини, волосу або шерсті, що використовується для нанесення фарби, клею і т. ін. на якусь поверхню. Намащувати папір слід пензлем вільно, без натиску, наносячи клей (або клейстер) від середини аркуша до його країв рівним шаром (Гурток "Умілі руки..", 1955, 25); Виліз [маляр] із своєї ятки, достав [дістав] палітру з красками і пензель, підмалював (Кв.-Осн., II, 1956, 20).

2. перен. Мистецтво живопису. Важливе значення в житті майстрів пензля і різця нашої республіки мав Перший з’їзд художників України (1938), на якому гостро і принципово стояли питання дальшого розвитку українського мистецтва (Мист., 5, 1957, 10); Далечінь стара У пам’яті нащадків не вмира, Новою розцвітаючи весною. Ти [Афродіта] провідниця в праці й серед бою, Натхненниця і пензля, і пера (Рильський, III, 1961, 214); // Про творчу манеру або про роботу художника. Товариство заохочення художеств, відзначивши жвавість пензля і гумор, не підтримало Трутовського, визнавши малюнки ["Українського альбома"] незакінченими (Мист., 1, 1955, 38); Усамітнено жив він у своїй великій квартирі, в оточенні.. дорогих картин, які належали пензлю Репіна, Куїнджі, Боровиковського (Рибак, Час.., 1960, 151); * У порівн. Наче пензель смілого митця, Кладе вечірнє сонце дивні фарби (Мур., Повість.., 1948, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 116.