ПАШІ́ТИ, ши́ть, недок.

1. Виділяти багато жару, тепла, будучи розпеченим, нагрітим, натопленим і т. ін. Здорова піч була вже витоплена й пашіла вогнем (Н.-Лев., ІІ, 1956, 335); Гаряча задуха стоїть у сараях. Пашить над головою розпечена черепиця (Гончар, Таврія, 1952, 151); // безос. Від стін будинку пашіло теплом, мов від розжареної печі (Томч., Готель.., 1960, 158).

2. перен. Бути гарячим, червоним через підвищення температури, хвилювання, збудження (про тіло, обличчя і т. ін.). У неї не тільки лице, шия, руки горіли, — вся вона пашіла, очі так і світили, так і сипали жаром (Мирний, III, 1954, 279); Руки в неї були червоні від крижаної води, а щоки аж пашіли рум’янцем (Шиян, Баланда, 1957, 18); // безос. Орися нікуди не пішла, а стояла, боса, в одній сорочці, і не зводила очей з Огонькова, від якого так пашіло жаром, що вона відчувала той пал на своєму обличчі (Тют., Вир, 1964, 388).

3. перен. Бути розгарячілим, рум’яним і т. ін. внаслідок якого-небудь сильного почуття або міцного здоров’я, доброго настрою і т. ін. Від співу дівчина зашарілася, обличчя її вже не було таким кам’яним. Навпаки, воно пашіло пристрастю, вогнем (Минко, Ясні зорі, 1951, 7); Темна чорнявка з круглим рум’яним лицем так і пашіла здоров’ям (Март., Тв., 1954, 296); Саїд Алі аж десь надвечір повернувся, весь забрьоханий, забруднений глиною, але й пашів задоволенням (Ле, Міжгір’я, 1953, 21).

4. перен., розм. Видавати, виділяти дуже сильний запах. Від її білосніжного халата, що туго обгортав струнку постать, пашів одеколон (Десняк, II, 1955, 346); // безос. В хаті пашить ще запряжкою, а в миснику шкрябають голодні миші (Ірчан, II, 1958, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 104.