ПАХТІ́ТИ1, ти́ть, недок., розм.
1. Те саме, що па́хнути. А Мишенятко під вербою Почуло, що м’ясце пахтить, Та й крадеться поміж травою (Гл., Вибр., 1951, 23); Весна була як весна: зеленіли дерева, квітли та пахтіли квіти (Вишня, День.., 1950, 74); Йому, Русевичу, невідомо, чому раптом цей зовні несміливий юнак пристав до цих двох і сунув свій ніс туди, де пахтить скандалом (Шовк., Інженери, 1935, 394); // безос. Шуміли вишні по садах рясні, пахтіло квітами (Сос., II, 1947, 42).
2. Відгонити, віддавати чим-небудь. Суп пахтів димом, у ньому бракувало картоплі, засмажив його Корн маргарином (Загреб., Європа 45, 1959, 244); Не так давно він повернувся з поля бою, Ще димом, порохом його рука пахтить (Стельмах, Жито.., 1954, 75).
ПАХТІ́ТИ2, хчу́, хти́ш, недок., розм., рідко. Те саме, що па́хкати. Реут довго мовчав, пахтів димом, зривав з цигарки смужки тонкого паперу (Рудь, Гомін.., 1959, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 101.