ПА́ФОС, у, ч.

1. Почуття пристрасного запалу, піднесеності, натхнення. Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайної в його енергії, без пафосу (Н.-Лев., IV, 1956, 122); Пафос, ентузіазм кипів у цій людині, сповнював її вщерть (Донч., II, 1956, 282); Патріотичним пафосом сповнені всі кращі твори російської і української класичних літератур (Іст. укр. літ., II, 1956, 16); // Зовнішній вияв такого почуття. Осторонь сидів кардинал.. — Яка краса! які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця (Тулуб, Людолови, II, 1957, 115).

Фальши́вий (нарочи́тий і т. ін.) па́фос — надмірна піднесеність тону мови, зображення запалу, в дійсності відсутнього. Багатослівно, час од часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити (Головко, II, 1957, 559); Відмовившись від нарочитого пафосу, умовної піднесеності, риторичної декламації.., вона [М. М. Єрмолова] принесла в галузь трагедії виразну простоту життя (Про мист. театру, 1954, 162).

2. чого. Сутність, основна ідея, спрямованість, висловлена з піднесеністю, натхненням. Широкий світ розкривається перед нами, коли ми читаємо книги Івана Франка. Пафос його поезії — труд, труд в ім’я людського щастя (Рильський, III, 1955, 115); Пафосом статей Кобзаря, як і всієї його творчості, було викриття гнилості самодержавно-кріпосницького ладу (Матер. з іст. укр. журналістики, 1959, 168).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 99.