ПАРКА́Н, а, ч. Стіна, звичайно дерев’яна, що обгороджує або відгороджує що-небудь; огорожа. Була [школа] з ганком на побілених стовпах і.. обведена, намість плотом, парканом із дощок (Март., Тв., 1954, 454); Обабіч стискали нас дошки й жердини тинів та парканів (Мур., Бук. повість, 1959, 15).

Живи́й парка́н — щільна вузька смуга кущів або дерев, яку вирощують з метою відгородити або обгородити що-небудь. Біля будинку — шкілка, обведена живим парканом акації (Томч., Готель.., 1960, 70).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 70.