ПАНЮ́ГА, и, ч. Зневажл. до пан. Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так тому й бути (Мирний, І, 1949, 208); Настя задумалась, — він [інспектор], правда, грізний, суворий панюга, — вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими (Вас., І, 1959, 220); * У порівн. Ясь розкидався на широкій канапі, мов справдішній панюга (Н.-Лев., І, 1956, 162).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 54.