ПАНОТЕ́ЦЬ, тця́, ч., заст.

1. Батько стосовно до своїх дітей. — Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! — Так панотець казав своїй дитині (Г.-Арт., Байки.., 1958, 78); Жив тоді у нас старий дід, батьків панотець (Морд., І, 1958, 41).

2. церк. Священик, піп. Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями; Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень (Шевч., II, 1963, 269); Панотець повчає любити навіть своїх ворогів і останнім ділитися з людьми, а коли малим Назар Булат заліз у сад до попа і його там спіймали, то трохи не повідбивали печінок (Кочура, Зол. грамота, 1960, 15).

3. Ввічлива форма звертання до старих поважних чоловіків. — А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник. — Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця (Мирний, III, 1954, 308); [Матрона (до старого патриція):] Подивись лишень, панотче, — се що за знак? Плебеї всі стоять і ні один не йде прощаться з ними, а тільки Люцій підійшов близенько до варвара… (Л. Укр., II, 1951, 538).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 48.