ОЦЕ́, част.
1. вказ. Уживається при вказуванні на кого-, що-небудь (іноді супроводжується вказівним жестом). І де ходила [княжна], В яких то праведних містах, А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила… (Шевч., II, 1963, 36); От тітка Аніта, що живе коло цвинтаря, а оце баба Домніка (Коцюб., І, 1955, 282); — Бачите шаблю? Оце ваша мати (Довж., І, 1958, 218); Оце ж садиба Вихорів, він її знав (Тют., Вир, 1964, 376); // Уживається при вказуванні на предмет, який кому-небудь дають, пропонують. Оце тобі хомут і дуга: більше я тобі не слуга! (Укр.. присл.., 1963, 90); — Оце тобі, Манюню, букетик, — подав він квітки тітці (Коцюб., І, 1955, 463); // Уживається при вказуванні на факт, подію і т. ін., що безпосередньо передували розмові. — Я все оце міркувала. Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… (Шевч., І, 1963, 311); [Денис:] Іду оце з поля, а мені в лівім вусі тільки: дзень, дзень!.. (Кроп., II, 1958, 443).
2. підсил. Уживається для уточнення, конкретизації часу дії. Мій товариш, що ми з ним перекладали Гейне, почав оце недавно перекладати "Прометея" Гете (Л. Укр., V, 1956, 133); — Думка оце завтра поїхати до Нищеретової: там базар завтра (Хотк., І, 1966, 94); Роботу одної бригади — Широкий озимий масив — Сьогодні оце оглядати Він з раннього ранку ходив (Дор., Серед степу.., 1952, 96); // Уживається при вказуванні на момент дії у знач. зараз, у даний момент і т. ін. Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь (Шевч. , II, 1963, 107); — Я вже старіюсь, час би взяти собі невістку в хату, та не знаю, до кого б оце старостів слати (Н.-Лев., II, 1956, 170); — Коли б це, господи, вирватись з Вінниці.. Оце йду на вокзал (Коцюб., І, 1955, 453); // Уживається для підсилення значення питального займенника або прислівника, що входять до складу питального речення. — Схаменися!.. Я не сестра? Хто ж оце я? (Шевч., II, 1963, 333); Каленик Романович спитав: — Навіщо оце витрачатися? (Сенч., Опов., 1959, 40); // Уживається для підкреслення якого-небудь члена речення. [Гелена:] Так ти того прийшла оце до мене, щоб дорікати? (Л. Укр., II, 1951, 250).
3. підсил. Уживається при підведенні підсумку до сказаного. [Мелхола:] Розпустив кохану жіночку — оце ж і дяка від молодої господині (Л. Укр., III, 1952, 149); Біжить [пастух] з прокльонами і сміхом. Лахміття й трав сумне рядно, — оце і вся його утіха, оце і все його майно (Сос., І, 1957, 348).
4. підсил. Уживається в розповідях, описах для пожвавлення їх, надання їм виразності, яскравості. Оце, як бачу її, прийде було, сяде вище усіх, поглядає, наче судить судом (Вовчок, І, 1955, 234); Оце по обіді закурюємо цигарки. Дядько звик робити дві цигарки (Коцюб., І, 1955, 464).
5. підсил. Уживається при висловленні невдоволення, осуду, докору, заперечення, досади і т. ін. — Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер, — сказала Каралаєва (Н.-Лев., VI, 1966, 52); — Так оце син! Оце любимчик? Краще 6 ти малим був угинув! — скрикнув Онисько (Мирний, IV, 1955, 40); — Оце горенько, ще задавиш [димом], — закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати (Тют., Вир, 1964, 133); // Уживається при висловленні схвалення, захопленої оцінки кого-, чого-небудь. — Оце люди! Що той розум людський! (Вовчок, І, 1955, 225); Ну, поїхали. Час не стоїть!.. — Оце добре! — зрадів Варчук (Стельмах, II, 1962, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 827.