ОХРИ́ПЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до охри́пнути. Надвечір, охриплий від промов і співу, я казав одному з товаришів: "Нам доведеться тільки пожаліть, що ми не брали близької й безпосередньої участі в цій революції.." (Вас., Незібр. тв., 1941, 192); Лукія побачила у вікно цю сцену в той час, коли четверо запінених і охриплих від люті цепних псів вовчими стрибками наближались до парубка (Донч., III, 1956, 51).

2. у знач. прикм. Який звучить хрипло, з хрипотою; хрипкий. — Григорій Петрович дома? — спитався прохожий товстим охриплим голосом (Мирний, III, 1954, 199); Коли приходить старовинна шхуна, А в небі серпень розкида зірки, Охриплу мову сивого Нептуна В його хатині чують моряки (Рильський, І, 1956, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 827.