ОХО́ТА¹, и, ж.

1. Бажання, прагнення або схильність до чого-небудь. Без охоти нема роботи (Укр.. присл.., 1955, 81); Василину розібрала горілка. На неї найшла охота до танців (Н.-Лев., II, 1956, 55); Хто з нас не чув про Дон-Кіхота З померклих рицарських віків, Якого вабила охота Боротись проти вітряків? (Тарн., З дал. дороги, 1961, 320).

В охо́ту: а) з задоволенням. Як попоробиш до поту, то їстимеш в охоту (Сл. Гр.); б) хочеться; По [свої́й (до́брій)] охо́ті; [Своє́ю] охо́тою — добровільно, за власним бажанням. Товари є речі і тому беззахисні перед людиною. Коли вони не йдуть по своїй охоті, вона може застосувати силу, тобто взяти їх (Маркс, Капітал, т. І, кн. І, 1952, 89); [Зінька:] По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв’язала з ним свою руку? (Кроп., II, 1958, 36); [Сестра Мархва:] А я як у черниці поступала? Хіба я охотою йшла? Батько віддали (Мирний, V, 1955, 66).

2. у знач. присудка, кому, з інфін., розм. Є бажання, хочеться. [Іван:] Може, вам, тітко, потанцювати? [Морозиха:] Танцюй, коли охота! (Кроп., І, 1958, 81); Кому охота зв’язуватись з Гаркушею та його компанією? (Гончар, Таврія, 1952, 40); — Люди вік прожили [на хуторі]. Прощатися з рідним гніздом кому охота? (Тют., Вир, 1964, 174).

Охо́та тобі́ (вам, йому́ і т. ін.), з інфін. — чого, навіщо, яка рація. — І охота тобі, брате-Чіпко, з ними [панами] лаятись? (Мирний, II, 1954, 283); Поволі опанував себе Кулик. Махнув рукою — мовляв, охота ж тобі про таке згадувати (Жур., Дорога.., 1948, 7).

3. с. г. Період тічки, прагнення до парування у самиць. Тічка у свиней триває 3-4 доби, охота ж настає приблизно через добу після прояву перших ознак тічки (Свинар., 1956, 129).

ОХО́ТА², и, ж., розм., рідко.

1. Те саме, що полюва́ння. Поперед охоти зайця не лови (Укр.. присл.., 1955, 179); В усіх споминах про Леніна-мисливця підкреслюється передовсім, що охота завжди була для нього засобом спілкування з людьми (Рильський, Веч. розмови, 1964, 217).

2. заст. Собаки, ловчі птахи і т. ін., необхідні для шукання або переслідування і ловів звірів чи птахів, а також люди, що беруть участь у цьому шуканні або переслідуванні. Сів на коня, забрав свою охоту й поїхав (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 825.