О́ХАТИ, аю, аєш, недок., розм.

1. Вигукувати "ох", виражаючи почуття здивування, захоплення, радості, болю, горя, співчуття і т. ін. — Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?.. — Так, охаючи, казала панна хорунжівна (Кв.-Осн., II, 1956, 205); Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить (Вовчок, І, 1955, 113); Підвівся [панотець], сів, зловив руками болючу ногу та й стогнав. Стогнав і охав, аж гомін лісом котився (Март., Тв., 1954, 221); Текля охала, хрестилася і тягла Юру швидше геть (Смолич, II, 1958, 40); Артамонов намагався думати про батьків, як вони зрадіють, побачивши його, як будуть охати й ахати, пританцьовуючи від радості (Дмит., Розлука, 1957, 127).

2. Утворювати звуки, схожі на вигук "ох". Зала знову важко охає від оплесків (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 22).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 820.