ОТОЩА́ТИ, а́ю, а́єш, док., розм., рідко.

1. Дуже схуднути, знесилити від недоїдання. — А котрі воли отощали, То ті марно пропали (Чуб., V, 1874, 1058).

2. Зголодніти, охляти. У горлі пересохло! не ївши отощала [Ївга], ноги потомились, а лихо й біда на думці усе як тут (Кв.-Осн., II, 1956, 273); — Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю (П. Куліш, Вибр., 1969, 89).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 809.