ОТЕ́ЦЬ, отця́, діал. вітця́.

1. діал., уроч. Батько. Пан добрий, як отець — взяв корову і скопець; а пані, як мати — казала теля взяти (Номис, 1864, № 1215); Перед ним, на столику, лежить.. лист від вітця (Фр., VIII, 1952, 122); Голобля.. завдавав болю Чумакові — що хочеш з цього Голоблі, коли він задля слівця не пожаліє й рідного отця? (Збан., Переджнив’я, 1960, 70); І твій отець Гвинтівку взяв на плечі, І твій отець пішов в нічну пургу (Забашта, Вибр., 1958, 34).

2. церк. Титул служителів культу, а також форма звертання до них. Як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу (П. Куліш, Вибр., 1969, 57); Раїса навіть де в чому вплива на духовного отця (Коцюб., І, 1955, 323); [Єпископ:] Хрещеним батьком будеш ти. [Теофіл:] Так, отче (Л. Укр., II, 1951, 500).

Оте́ць небе́сний — бог. [Парвус:] Щось вони мудрують.., так мов не досить їм письма святого, слів господа Христа і заповітів отця небесного (Л. Укр., II, 1951, 408); Отці́ це́ркви; Святі́ отці́: а) тлумачі християнського віровчення; б) (зневажл.) попи, церковники. У святих отців не знайдеш кінців (Укр.. присл.., 1963, 225).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 804.