ОСТЮ́К, а́, ч. Довгий щетинистий вусик на колосковій лусці у багатьох злаків. Високі вози посхилялись на воли й кололи їх у спину гострою соломою та остюками (Н.-Лев., II, 1956, 275); Хліба вилягли. Галя задумливо перебирала колоски, ніжно, пестливо водила вздовж остюків (Горд., Цвіти.., 1951, 22).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 792.