ОСТРІ́ШОК, шка, ч.

1. Нижній край солом’яної або очеретяної покрівлі, що нависав над стіною; стріха. Дівка повела повагом очима від сохи до сохи, від землі до острішка, по хаті й тяжко зітхнула (Л. Янов., І, 1959, 135); Дід Дунай, баба Ганна і Максим підходять до чепурної, гарно вшитої, з гребенем і острішками хати (Стельмах, Хліб.., 1959, 241); На горищі загупав ногами батько. Мабуть, лагодить острішок, що його пошарпав вітер (Чорн., Визвол. земля, 1950, 8).

2. заст. Солом’яний дашок на загаті, над тином і т. ін. Пішов циган красти садовину: переліз через острішок та й хильцем-хильцем підобрався під грушу (Україна.., І, 1960, 280); Громада обгородила город і двір.., поставила кругом загороди загату з острішками (Н.-Лев., III, 1956, 97); Стоїть [Наталка] в тіні високого тину з острішком і вперто жде (Цюпа, Грози.., 1961, 243).

3. перен. Навислі краї (густих брів, вусів, волосся).

Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він.. махав рукою та зводив острішки брів (Коцюб., II, 1955, 99); На майдані косяками ходили.. заробітчани. В латаних свитках, худющі, погорблені, з острішками давно нестрижених чубів, що виглядали їм з-під брилів та пом’ятих шапок… (Гончар, Таврія, 1952, 41).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 789.