ОСЛА́ВЛЮВАТИ, юю, юєш і рідко ОСЛАВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ОСЛА́ВИТИ, влю, виш; мн. осла́влять; док., перех., рідко.

1. ким і без додатка. Поширювати погану славу (плітки, осуд, огуду і т. ін.) про кого-небудь; обмовляти, гудити, неславити. [Гапка:] Не ославлюй нас, Домко, гріх тобі буде! (Кроп., II, 1958, 174); — Не сплять, не дрімають мої воріженьки, — було каже Марина, — ославили мене, молоду (Н.-Лев., І, 1956, 87); Всі пригадали — хто не пам’ятає — на весь Буймир Ганна невістку ославила (Горд., Чужу ниву.., 1947, 172); // Те саме, що ганьби́ти 1. — Буду старатися. Даю слово не ославити нашого заводу (Кучер, Прощай.., 1957, 52).

2. Поширювати добрі чутки про кого-небудь; славити, вихваляти. Ославили розумною, чесною та ще й умілою учителькою (Свидн., Люборацькі, 1955, 50).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 770.