ОПРІ́Ч.

1. прийм., з род. в. Те саме, що крім. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького (Шевч., І, 1963, 314); Дуже я радий, що заїхав до Мілана. Такий чудовий собор, що кращого будинку, мабуть, у цілому світі нема.. Опріч собору мало чого цікавого (Коцюб., III, 1956, 271); Ніч Очерети зове у гості, Ні птиць, ані людей, опріч Ясної зірки в високості (Мал., Віщий голос, 1961, 34); В тих торбах, опріч шкільних книжок, були напхані календарі, часословці, житія і які тільки знайшлися дома інші книжки (Вас., І, 1959, 149).

2. присл., заст., рідко. Те саме, що о́сторонь 1. Опріч людей собі ходила (Сл. Гр.).

3. прийм., з род. в., заст., рідко. Те саме, що о́сторонь 4. — Що я тобі таке? Чи наймит, чи попихач? Знайде собі Оникій шматок хліба і опріч тебе! (Н.-Лев., IV, 1956, 199).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 730.