ОМИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОМИ́ТИ, оми́ю, оми́єш, док., перех.

1. книжн. Те саме, що обмива́ти 1. А сніжок на вітрі дужому їхні рани омива! (Мал., Звенигора, 1959, 109); Омию На княжому дебелім тілі Засохлу кров його… (Шевч., II, 1953, 337).

2. Змочувати, зрошувати поверхню чого-небудь. Матері зомліли в горі, .. і сльози пекуча хвилька омиває щоки темні (Гур., Друзі.., 1959, 14); * Образно. Він чує, як цей вечір, і зорі, і соромливий усміх дружини розпростують його зібгану душу, омивають її новими надіями (Стельмах, II, 1962, 163).

3. тільки недок. Змочуючи своїми хвилями, текти навколо чого-небудь. Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корені смерек і аж сюди приносив гомін лісів! (Коцюб., II, 1955, 317); Під летючими хмаринками туману відлискували під місяцем великі плеса верхніх ставків, що майже омивали мури палацу (Смолич, І, 1958, 67); // Оточувати своїми водами (про океани, моря, річки і т. ін.). Тиха річка Ствига омиває півострів (Шиян, Партиз. край, 1946, 194); Дванадцять морів і два океани омивають береги Радянської держави (Цюпа, Україна.., 1960, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 693.