ОМЕРТВІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до омертві́ти. І вітром, невловимим і незримим, Гойдає омертвілі дерева (Рильський, І, 1960, 201); Він і справді, видно, не виходив із забуття. Часом його омертвілі, в синіх прожилках повіки важко відкривалися, і з-під них викочувались білки безтямно пущених під лоба очей (Гончар, Людина.., 1960, 159); І малюється мені в темряві старий-старий, од давнини скам’янілий, чужий бог, задуманий, смутний, омертвілий (Вас., І, 1959, 253); Вони мовчки проходять повз хату Василя Підіпригори, напружено прислухаються до омертвілого подвір’я.. Але німує Василеве подвір’я (Стельмах, II, 1962, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 693.