ОКОРЕ́НОК, нка, ч.

1. Частина стовбура від кореня до гілок. Хлопці добралися і до рябини. Стали перепочити, узявшись за окоренок руками (Мирний, І, 1954, 251); * У порівн. Ярослав, простодушний, міцний, як березовий окоренок, трохи загайний у рухах, сміявся на повен свій жовтозубий і губатий рот (Вол., Місячне срібло, 1961, 175); // Нижня частина дерева, що прилягає до кореня. Усе широке подвір’я суспіль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках (Н.-Лев., III, 1956, 7); Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 50).

2. Нижній товщий кінець чого-небудь, зробленого з дерева. Смолярчук.. повертає.. ціпка окоренком — розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очах (Кос., Новели, 1962, 186).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 675.