Про УКРЛІТ.ORG

окаянний

ОКАЯ́ННИЙ, а, е.

1. заст. Грішний, проклятий. [Сильвестр:] Та хто ж цей окаянний! Його схопити треба! (Коч., Я. Мудрий, 1951, 22); * У порівн. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить (Шевч., І, 1963, 329); // Гріховний, нечестивий. [Андрій:] Ми тобі й досі винуваті, і отсе прийшли з тобою розплатитися. За твою окаянну зраду та бісовське лихо, що ти на нас усіх замишляв, ми не заплатили тобі (Кост., І, 1967, 199); Ігуменя ж вела далі. — Ми вже й проклинали тих грішниць окаянних, анафемі їх привселюдно у храмі божому предавали і з ганьбою великою виганяли з монастиря (Мик., II, 1958, 293); // Уживається як лайливе слово. — Голівонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп [лопнув], окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий! (Коцюб., І, 1955, 443); — До нього оце приходив один ірод, окаянний чоловік (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 143).

2. розм., рідко. Дуже поганий, неприємний у якому-небудь відношенні. Завірюха кидала у віконця сніжні буруни, і окаянний вітер надривався в димарі, гудів і лютував (Донч., III, 1956,129).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 661.

вгору