ОДУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОДУРИ́ТИ, одурю́, оду́риш, док., перех.

1. Те саме, що обдурювати. І жду її [долю], і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить (Шевч., II, 1963, 16); — Ти думаєш, я тебе одурюю? .. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… (Мирний, II, 1954, 143); Недовго цвіла Марта, скоро й одцвіла; трапилося їй погано: одурив її панський лакейчук (Григ., Вибр., 1959, 263).

2. рідко. Те саме, що одурма́нювати. ..буржуазний націоналізм роз’єднує робітників різних націй і одурює їх "національними лозунгами" (Ленін, 24, 1972, 225); Ходила [стара] по покоях і ломила руки.. — Господи, як би її врятувати!.. Одурив, обпоїв проклятий розбійник… (Хотк., II, 1966, 177).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 644.