ОГІРО́К, рка́, ч.

1. перев. мн. Овочева городня рослина родини гарбузових із сланким стеблом і невеликими довгастими плодами. Серед пасіки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною, березкою та з широким листом огірків (Н.-Лев., II, 1956, 262); Генріх під огірки відводив ліпший грунт і брав за них утридорога (Чорн., Визвол. земля, 1950, 200).

2. Довгастий зелений плід цієї рослини. Він обговорював з нею докладно, що нову діжку треба вимочить добре, щоб огірки не пахли (Коцюб., II, 1955, 285); Стіл увесь був заставлений тарілками і блюдами з їжею.. Далі зеленіли пругкі ніжинські огірки, щойно вийняті з розсолу (Мик., II, 1957, 290); * У порівн. Не в шутку молодець був жвавий, Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок (Котл., І, 1952, 166).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 614.