ОБІ́ЦЯНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до обіця́ти. — Йду шукати мою телицю, котра мені була обіцяна (Калин, Закарп. казки, 1955, 74); Нетерпляче чекаю обіцяного тобою великого листа і посилки (Коцюб., III, 1956, 413); Коли загойдане немовля засинає, Соломка починає шукати обіцяні черевики (Гуц., З горіха.., 1967, 77); // обі́цяно, безос, присудк. сл. Ходила чутка, що за нею обіцяно було дати маєток у тисячу десятин (Мирний, IV, 1955, 334).

2. у знач. ім. обі́цяне, ного, с. Те, що хтось кому-небудь обіцяє або обіцяв. Обіцяного три роки ждуть (Укр.. присл.., 1955, 181); [Маруся:] Нате вам, діду, обіцяне (Мирний, V, 1955, 79); Люди мруть потроху, забираючи з собою наївні надії дістати обіцяне (Ле, Наливайко, 1957, 26).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 508.