НУРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., діал.

1. неперех. Ширяти. Раз — і знявся [дятел], й полетів, Нуряючи над снігом синюватим… (Рильський, І, 1960, 251).

2. перех. Занурювати. Целя з правдивою розкішшю нуряла в ній [воді] свої руки, мила лице, шию і рамена м’якою губкою (Фр., II, 1950, 289).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 456.