НУДЬГУ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до нудьгува́ти. Народ, як мертвий, спить без снів, А я на лірі граю І вас, нудьгуючих панів, Піснями розважаю (Олесь, Вибр., 1958, 148); Нудьгуючими очима дивився він [підкоморій] на село і думав, як остогидли йому ці безглузді козацькі позови за землю (Тулуб, Людолови, І, 1957, 247); У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розпещеного неука (Довж., Зач. Десна, 1957, 522).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 453.