НУДЬГА́, и́, ж.
1. Стан, викликаний бездіяльністю, відсутністю розваг; сум, досада. Богинь напав від чаду дур; Дим очі їв, лилися сльози, З нудьги скакали так, як кози (Котл., І, 1952, 217); Та тут можна вмерти з нудьги! Ані полювань, ані бенкетів, ані танків! (Тулуб, Людолови, І, 1957, 144); Пані натхненно грала на роялі танго й розважала від нудьги саму себе і гостей (Чорн., Визвол. земля, 1959, 30); * Образно. Хтось зі зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями — і між стінами заворушилась нудьга (Вас., II, 1959, 52).
2. Стан, викликаний одноманітністю обстановки, відсутністю інтересу до навколишнього, до своїх занять і т. ін. Ви в ірій линете від сірого туману, Від сірих днів, від суму і нудьги (Олесь, Вибр., 1958, 66); * Образно. Вигнали нудьгу з села: — Нагулялася, доволі! — А тепер ця зайда зла виє десь в снігу на полі (Воскр., Подивись.., 1962, 20); // у знач. присудк. сл., з інфін. Нудно, нецікаво. Нудьга Йванисі варити, бо куриться; нудьга Йванові сидіти за ткацьким верстатом, бо не видко (Март., Тв., 1954, 140).
3. за ким — чим і без додатка. Стан, що характеризується неспокоєм, тривогою в поєднанні з сумом, апатією; туга, журба. Мене там мати повила І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину (Шевч., І, 1953, 229); За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував (Вовчок, І, 1955, 21); — Треба вам сказати, що я іноді хворію на ностальгію, цебто — у мене з’являється нудьга за батьківщиною (Ю. Янов., II, 1958, 67).
Нудьга́ бере́ (взяла́, заї́ла і т. ін.) — про стан апатії, тривоги, суму у кого-небудь. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце (Н.-Лев., III, 1956, 119); — Тут і без вас нудьга узяла, і печінки до серця, так і чую, як підступають, — сказав пан сотник та й схиливсь на руку (Кв.-Осн., II, 1956, 159); [Мар’яна:] Якби ще не співала, то зовсім би заїла нудьга. А ви добренькі, спасибі вам, і не заглянете ніколи провідати (Вас., III, 1960, 27); Нудьгу́ розважа́ти (розва́жити, розганя́ти, розігна́ти, розго́нити, розві́ювати, розві́яти) — позбуватися нудьги, суму за допомогою розваг, веселощів. Перегодя одна дівчина почала пісні, до неї пристали другі дівчата й молодиці, розважаючи свою нудьгу (Н.-Лев., II, 1956, 97); От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити (Мирний, II, 1954, 122); Він ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвіяти свою нудьгу і неприємне смокчуче почуття, що давило його за серце (Тют., Вир, 1964, 39).
4. перен., розм. Те саме, що нудьга́р. Нудьга за біду дочку оддав, а халепа на весіллі грав (Укр.. присл.., 1955, 316); — Це ж не чоловік, а варивода, нудьга і печаль. Він же своїм словом до серця і печінок добереться, а насмішкою не пожаліє ні батька, ні матері, ні старого, ні малого (Стельмах, II, 1962, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 452.