НУ¹, виг.

1. Уживається при висловленні заохочення, спонукання до дії (перев. з дієсл. наказ. сп.). — Ну, разом! — закричав, — напрімо! І недовірків сокрушімо (Котл., І, 1952, 254); — Ну, бий! бий! — Олександра присунулась до Насті, аж налізла на неї. Настя стусонула її кулаком (Коцюб., І, 1955, 72); — Заграй, мій малесенький, а оці маленькі послухають. Ну ж, заграй! (Головко, І, 1957, 133); // Уживається при висловленні спонукання до припинення дії. — Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко!.. Ну, не плач же, квіточко! (Коцюб., І, 1955, 18); — Ну, годі вертітись, — у голосі Глушака чути суворість (Довж., І, 1958, 103); // Уживається при висловленні погрози, перестороги. [Деїфоб:] Ну, пам’ятай,.. до тебе ймення зрадниці пристане від нині і до віку (Л. Укр., II, 1951, 284); Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тоді в гніві тріпнув головою й кулаком грізно посварився: — Ну, ти ж гляди! Знай! (Головко, II, 1957, 134); // Уживається на початку речення, в якому висловлюється подяка, побажання тощо. — Ну, спасибі, брате! — кажу я (Вовчок, І, 1955, 74); — Ну, будьмо! — Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров’я твоєї дочки, — підняв склянку Сіробаба (Гончар, Тронка, 1963, 71).

◊ Ні тпру ні ну — ні сюди ні туди; ніяк, ні з місця. 2. Уживається при висловленні докору, заклику до стриманості в діях, вчинках. — Та ну, не страши: не боюсь я тебе! — промовив Пилипко (Мирний, IV, 1955, 300); — Та ну, яка ти, Дарко! Хіба ж я кажу, що от я вже маю їхати? (Л. Укр., III, 1952, 641); // Уживається при висловленні сумніву, заперечення, незгоди і т. ін. — А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. — Ну, це вже легка, празникова робота (Коцюб., І, 1955, 191); — Ну, — гукнув Бертольд, — то байка! Я візьму співців тих в руки! (Л. Укр., І, 1951, 381); — Ну, то дурне! Хіба не разом вестимуть або пов’язаних… Я — рудого. Тихін — отого, а ти — хто буде там третій (Головко, II, 1957, 161); — Бери [м. Жмеринку] сам, тільки пам’ятай мою умову: якнайменше втрачай людей. Чуєш? — Ну, що ти! (Довж., І, 1958, 178); // Уживається при висловленні захоплення, обурення, здивування, незадоволення, іронії і т. ін. [Килина:] Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! залізо — й те перегризе! (Л. Укр., III, 1952, 261); — Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… (Мирний, II, 1954, 66); — Ну й пройдисвіт, — засміявся підполковник, — захопити один повіт, а думати про всю Україну! (Стельмах, II, 1962, 83); // Уживається при висловленні захоплення в оцінці кого-, чого-небудь, здивування з якогось приводу. — Я знаю дівчину Марусю — Таку — що ну! (Коцюб., І, 1955, 425); — Чи це вже вояків стільки на світі піднялось, що по двоє на коня лізуть? — По двоє на одному коні, ну й ну! — реготав з боку Мефодій Кулик (Гончар, II, 1959, 13); // Уживається при підсумовуванні чого-небудь, прийнятті рішення і т. ін. — Ну, що ж — хай буде поєдинок! (Коцюб., І, 1955, 408); — Ну, що ж. Приходьте. Ми ждемо (Сос., І, 1957, 463).

3. Уживається перед знах. в. особ. займ. 2 і 3 ос. з відтінком присудковості в знач., близькому до слова геть. — Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. (Мирний, II, 1954, 180); — Ну тебе, Тимофію, до дідька! — сердиться Мірошниченко (Стельмах, II, 1962, 33); // Уживається для вираження небажаності чого-небудь. — Та ну його, цей обід. Я краще трави тут наїмся (Довж., І, 1958, 431).

НУ², част. 1. пит. Уживається в питальних реченнях як спонукання до відповіді, що супроводжується інтонацією зацікавленості чим-небудь, очікування, нетерпіння, вимоги. — Ну, як тобі, сину? — турбувалася мати (Коцюб., II, 1955, 365); [Люцій:] Прости, Руфіне, маю щось питати. [Руфін:] Ну що там? (Л. Укр., II, 1951, 438); — Ну, хто тепер [полізе на скелю]? — запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця (Гончар, III, 1959, 101); // Уживається при вираженні торжества, зловтіхи. [Любов:] На доказ того, що ви помиляєтесь, я вам скажу, що даю свою хату для вечірки.. Ну, що? вдовольнились? (Л. Укр., II, 1951, 17); Перед спокійними катами я мовчки зв’язаний стою. — Ну, що? Утік? ..Лице прикажчика єхидне переді мною (Сос., II, 1958, 401); // Уживається як відклик на звертання у знач. що таке? я слухаю. — Хомо! — Ну? — Я оце надумала… пішов би ти до пана (Коцюб., І, 1955, 93); — Оксене… — Ну? — У Сергійка чобітки зовсім порвалися (Тют., Вир, 1964, 25); // Уживається перед запитанням, що вимагає уточнення якогось повідомлення. — Ну, а гроші ж принесли? (Вовчок, І, 1955, 76); — Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкій паузі спитав Давид (Головко, II, 1957, 124); — Так. Ну, а якби ти наступав на панів на випадок, коли б я тебе на них послав? — спитав Боженко І хитро примружився (Довж., І, 1958, 199).

2. пит., іноді з спол. та. Уживається при висловленні запитання з відтінком недовіри, здивування у знач., близькому до невже? хіба? — Панич Льольо ставить гуральню. — Та ну? (Коцюб., II, 1955, 34); [Мавка (сміється):] Ну, як таки, щоб воля — та пропала? (Л. Укр., III, 1952, 197).

3. модальна. Уживається при висловленні підсумку до роздумів з приводу чого-небудь; отже. — Ну, батько нічого собі, — тільки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори… (Вовчок, І, 1955, 207); — Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони (Коцюб., II, 1955, 387); — Ну, рука вже, кат з нею, мені не шкода, — казав Платон Вернигора, сіючи правою (Довж., І, 1958, 390); — Ну, значить, гарні комуністи, раз мій онук пішов до них (Сос., II, 1958, 429); //Уживається в знач. якщо так, якщо ні. [Неофіт-раб:] Ну, то про мене, хай воно й ніколи те царство боже не приходить! (Л. Укр., II, 1951, 235); — Я багато нарвав [ягід], та поїв, а се одну вам привіз. — Ну, молодець. Добре. Спасибі (Мирний, І, 1954, 166); — Мені рідна зброя ніколи не важка. — Овва! Ну, тоді з тебе люди будуть (Гончар, III, 1959, 417); // Уживається для заповнення паузи у мові (при доборі потрібного слова, обдумуванні відповіді і т. ін.). — Сьогодні вночі до мене прийшло натхнення, і я записав його з такою, приміром, ясністю, як пишуться.. ну, закони (Довж., І, 1958, 434); — Який він зараз?.. — Ну, який… Такий маленький, жвавий, білявенький… Даремно бійця не скривдить… Славний такий… (Гончар, III, 1959, 170).

4. підсил. Уживається для надання вислову або окремому слову більшої сили, виразності. — А я нині вранці бачив медівники в пекарні… Ну такі, що ніколи не бачив… (Коцюб., І, 1955, 131); Скоро Жовтень. Милі друзі, гляньте, ну, кого, кого це не п’янить… (Сос., І, 1957, 340); // Уживається перед питанням, яке містить у собі і відповідь. Ну, що за ті 2 години зробиш, зморений, знеохочений (Коцюб., III, 1956, 178); Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а підслідити ввечері — теж чорта з два! (Головко, II, 1957, 135); Шопена вальс… Ну хто не грав його І хто не слухав? (Рильський, II, 1960, 21); // Уживається для підсилення протиставного спол. а. — Ну, а ми тим часом, давай закуримо по одній (Гончар, III, 1959, 409).

5. модальна. У поєднанні з інфінітивом указує на енергійний початок дії в минулому; давай. Та й забули [конфедерати] Волю рятувати,.. Та й ну руйнувати (Шевч., І, 1951, 83); Коли це де не взялася пожарна з того і з другого боку улиці і ну з двох труб кропити людей (Мирний, III, 1954, 287); Кричать, повісивши носи — Та ну втікать, немов за ними люті пси Женуться (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 214).

6. модальна. Уживається при висловленні припущення в знач. припустімо. — Вже ж такого розору, вогню та нівечення від сотворіння світу не бачено. Вірно я кажу? — Ну, припустімо, — сказав генерал (Довж., І, 1958, 343); — Кулемет справний? — запитав Сагайда.. — Справний, питаю? — Ну, справний… (Гончар, III, 1959, 142).

7. модальна. Уживається на початку питального речення, в якому висловлюється побоювання з приводу чого-небудь небажаного, якесь незвичайне припущення і т. ін. Раптом стаю. Ну, а як вона взнає, куди я подався? (Коцюб., II, 1955, 267); Ну що, як стюардеса молоденька У літаку.. — це правнучка, скажімо, Того старого Юдки-корчмаря? (Рильський, III, 1961, 299).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 449.