НЕРОЗВА́ЖНИЙ, а, е.

1. Якого неможливо заспокоїти, утішити; безутішний. Навернувшися думкою до матері, він поруч побачив і висхлу на тараню нерозважну Марію (Панч, II, 1956, 432); — Ти такий, як і був, Олександре! — задумано похитав головою Плетньов. — І на крихту не змінився, мій любий, мій нерозважний! (Полт., Повість.., 1960, 467); // Який не приносить втіхи, заспокоєння; невтішний. На кілька днів вона вгасила свою цікавість тими нерозважними одвідинами жахливого карцера (Ле, В снопі.., 1960, 211).

2. поет. Сильний, значний щодо ступеня, сили свого вияву. Піде [молодиця] було до матері на часок, пожуриться з нею і знову додому на муку самотню, на тугу нерозважну (Мирний, І, 1954, 227); Занудивсь я тяжко, — Ні душі нема: Горе нерозважне Та тужба сама! (Граб., І, 1959, 218); // Який виражає смуток, журбу і т. ін. Чому ж у Христофора вид Сумний і нерозважний? (Підс., Загули.., 1960, 55).

3. Зроблений без обдумування; необачний, необдуманий. Він може зробити якийсь нерозважний вчинок і цим пошкодити цілій організації (Гур., Осок. друзі, 1946, 61).

4. Те саме, що нерозсу́дливий. Хотілось бігти, допомогти, вирвати з рук смерті нерозважного сміливця (Трип., Дорога.., 1945, 61).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 377.