НЕ́НЯ, і, ж. 1. пестл. Жінка стосовно до народжених нею дітей. Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло нені старої… (Мирний, III, 1954, 78); Хочеться спати… голова хилиться. А неня вже постіль постелила (Хотк., II, 1966, 104); Хіба ж нам розлюбить і нені усміх милий, І усміх любої, і шелести дібров? (Рильський, Поеми, 1957, 222); // Уживається як звертання до матері. Дітки маленькі кликали маму: — Вставай, голубко, нене кохана (Граб., І, 1959, 332); — Люба нене, прости, не клени, [кляни] наймолодшого рідного сина (Гонч., Вибр., 1959, 42); * Образно. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму з хмари на розмову.. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток (Шевч., І, 1963, 238).

2. у знач. виг. Уживається для вираження переляку, здивування, радості і т.ін. [Голоски Потерчат:] Ми ж бо не знали, що тута гості, ми б не зринали з глибокості… Ой, нене, сум! Нум плакать, нум! (Л. Укр., III, 1952, 222).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 343.