НЕМИНУ́ЧЕ. Присл. до немину́чий. Зінька уявляє собі всю ту ганьбу, яка неминуче впаде на її голову, коли Прохор на ній не одружиться (Шиян, Баланда, 1957, 191); — Пам’ятайте, хто не йде вперед, той неминуче залишається позаду (Довж., І, 1958, 499); // у знач. присудк. сл. Слухав [дід], як Зінько кахикає, дивився, як він дибає по хаті, і бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого.. знахаря вдаритися (Гр., II, 1963, 487).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 336.